- А у вас бідося, люди. У вас король йолоп.
Алістер стояв, не знаючи, що й мовити. З одного боку, приємно, коли хтось уголос каже те, про що ти наважуєшся тільки думати. А з іншого – Кайлан, по-перше, король. А по-друге, брат хоча й сам про це не знає.
Але ж таки ніде правди діти, йолоп.
- Середо, такого не кажуть про королів, - зауважив Дункан.
- Як не кажуть? Чи ви не бували на жодній нараді в Орзаммарі? Батькові подеколи таке казали – мало стеля не падала.
Батькові? Ось тобі й маєш…
- У гномів одні звичаї, у людей інші. Тобі треба звикати до наших. Бо невдовзі ти станеш Сірим Вартовим, і житимеш надалі серед людей аж до самої смерті.
- З таким воєводою вона не забариться.
- Проте, він твій воєвода. І ти коритимешся.
- Авжеж.
Дункан зупинився біля вогнища.
- Алістер покаже тобі намета, де сплять новачки. Завтра уранці ви четверо вирушаєте у Пустовщину Коркарі, отже спробуй як слід відпочити. На добраніч.
Середа уривчасто вклонилася, вдаривши себе рукою в груди.
- Отже ти гномська принцеса, - спитав Алістер, ледь вони відійшли від багаття.
- Була гномською принцесою. Зараз я ніхто.
Удавана байдужість приховувала тамований біль. Алістер сам не знав, чого раптом йому захотілося втішити цю гномку.
- Ти Сірий Вартовий, а не ніхто, - сказав він. – Це честь, належати до нашого братерства.
Про те, що новобрана може не пережити Посвячення, він вважив за краще промовчати. Померлих під час Посвячення приймали у лави Сірої Варти посмертно.
- Еге ж, - гномка пхикнула. – У нас в Орзаммарі є щось на кшталт. Називається Легіон Мертвих. Туди всіх беруть, навіть безкастових, суцільний непотріб. Але мені й туди вступити не дозволили. То ж дякую вам за честь.
Вона знову ґречно вклонилася.
- Ось ваш намет, - вони досягли намету новачків. Всередині вже хропів сер Джорі, Давет десь швендяв.
- Це правда намет для новачків? Там, всередині, - людина, а не бойовий кнур?
- Ні, не бойовий кнур, а сер Джорі. Спи спокійно… якщо зможеш.
Середа підняла і знов поспіхом опустила запону намету.
- Сер не тільки хропе, як кнур. Він ще й пердить як кнур. Отже, в мене вибір: спати з ним у одному наметі або просто неба…
- Можна, - погодився Алістер. – Звичайно, буде холодно, це ж південь, але погода сьогодні добра, небо ясне.
- Аж надто, - гномку пересмикнуло. А, так, вони ж бояться високого неба.
- Якщо тобі лячно, я можу трохи… посидіти поруч. Побалакати.
- Гаразд, - погодилася гномка, пірнула у намет і хутко вискочила звідти з ковдрою.
- Ходімо кудись… де над головою буде… щось.
Алістер посміхнувся.
- Ти аж так боїшся неба?
- Людино, після того, як я сама-одна пройшла Глибокими Стежками від старого тейгу Едуканів до Перехрестя Каредіна, я думала, що мене вже ніц не злякає. Але щойно побачила над головою ту безодню, мало не всцялася.
Вони сіли під повіткою інтенданта: він вже забрав свій крам, але полотняної покрівлі на ніч не прибирав. Середа загорнулася у ковдру та лягла на порожньому ящику. Зі своїм ростом помістилася на ньому майже вся.
- Отак вже краще, - сказала вона. – Хоча знову чимось бздить.
- Це мабарі, бойові пси, - сказав Алістер. – Ти обрала місце напроти псарні.
- Хай йому грець, нікуди вже не піду.
- Хіба личить принцесі отак лаятися?
- Як не можеш робити що хочеш, то у чому зиск бути принцесою?
Алістер засміявся. Задерикувата гномка подобалася йому дедалі більше.
- Але з твоїх слів, у вас можуть вилаяти й короля.
- Звичайно. Якщо королеві не можна сказати, що ти про нього думаєш, він тиран. А тиранії ми, гноми, у себе не дозволимо.
- І королів-йолопів у гномів також не буває? Як і тиранів?
- Звичайно. Гномські королі бувають двох видів: розумні та мертві.
- Ти гномська королівна – отже ти розумна.
- Ні, Алістере. Я мертва. Мені винесли вирок та виконали його.
От тобі й розважив дівчину, яка боїться зоряного неба…
- Ти плачеш? – її подих був якийсь уривчастий.
- Ні! Чого б це?
Точно плаче…
- Скажи, Алістере, в тебе є брат? Чи, може, був?
- Рідного нема. Але є кревний. Я… - а, до гарлоків, рано чи пізно вона все одно дізнається. – Я байстрюк. Мій брат не знає, що ми рідня.
- Він як? Хороша людина?
«Ти нещодавно назвала його йолопом, і він таким є, але…»
- Так. Він хороша людина.
- А мій старший брат, Тріан, був справжньою сракою. Всіляко допікав мене, найняв убивць. Але я його не вбивала. Коли я прийшла на перехрестя, він був уже мертвий! Ти мені віриш?
Вона простягнула руку і Алістер потис її.
-Авжеж, - леле, вона таки зовсім іще дитина! – Отже, хтось убив твого брата, а провину спихнув на тебе.
- Мій молодший брат, Белен, - її голос наповнився пекучим болем. – Такий ввічливий завжди, такий лагідний, солодкоголосий Белен. Знаєш, якщо ми переживемо цей бій, я вб’ю його. Най рука мені всохне, якщо не вб’ю! Один гарлок мене вже засудили на смерть через братовбивство, викреслили з усіх родових книг та змішали моє життя з пилом. То чого б не здійснити те, за що мене вже покарано!?
- Для цього треба вижити. Завтра, післязавтра, і стільки, скільки треба.
Алістер не став поясняти Середі, що тепер вона не вільна вирішувати, куди їй іти та що робити. Вона згодом сама збагне. Нехай тішиться надією на помсту. Якщо це допоможе їй пережити Посвячення та битву – нехай…